Лекція ІІІ: Індія на межі Середньовіччя і Нового часу

Предыдущая41424344454647484950515253545556Следующая

Вплив цивілізаційних та соціокультурних особливостей на розвиток Індії.

Криза Могольської імперії: причини та прояви.

Європейці в Індії: причини проникнення, етапи суперництва, домінування Англії.

На історичний розвиток Індії мали потужний вплив декілька чинників:

v специфічне положення субконтиненту;

v велика різноманітність етносів, у якій представлені гілки трьох основних рас (де кілька сотень націй, народностей і племінних груп);

v мозаїчність релігійних течій;

v лінгвістичні відмінності;

v особливий, консервативний (інтровертний) шлях розвитку індуської цивілізації;

v періодична зміна етнодемографічної ситуації в різних районах з традиційним населенням;

v унікальне місце в індійському суспільстві варново-кастової системи, індуїзма як стрижня індуїстської цивілізації. Каста – це замкнена, ендогамна група людей, обумовлена внаслідок виконання ними спеціальних соціальних функцій, спадкових занять, професій. Каста мала етнічну і релігійну єдність. Традиційна індійська община, побудована на основі варново-кастової системи , була непорушним фундаментом індійського суспільства. Змінювалися династії і правителі, а варни і касти залишалися, вони цементували нижні поверхи суспільства. Каста забезпечила збереження язичницької релігії індуїзму; визначила інституційну слабкість держави; закріпила такі риси духовного складу індуїстів, як неісторичність мисленння (несприйняття уявлення про рух часу пов'язане із концепцією незмінності кастового розподілу), антиегалітаризм, принципово викривлене сприйняття власного суспільства (прагнення бачити і вивчати ідеальну схему, а не реальність). Роздробленість суспільства, насамперед кастова, призвела до того, що Індія завжди була роздробленою політично, складалася із десятків, а то й сотень держав. Соціальний порядок підтримувався дуже ефективно, набагато ефективніше, ніж у Китаї, адже в історії Індії майже не було масових повстань і жодної селянської війни. Антиегалітаризм, або ієрархічність свідомості, проявлялася в тому, що індус несвідомо ранжував не тільки людей, а й усі оточуючі предмети, явища природи, кольори, музичні тони. Індус – це «хомо ієрархіус». Способом забезпечення стійкості суспільства в Індії була нерухомість соціального статусу кожного члена суспільства. Принципи устрою касти – ендогамія та наявність екзогамних внутрішніх підрозділів. Ідеологія касти: чистота – осквернення, ієрархія, статус. Психологія – внутрішня солідарність і зовнішня самоізоляція. Каста – це релігія і свідомість, культура і побут, визначена якість життя. Хоча кастова система була продуктом власне індуїзму, її вплив був суттєвим і на інші релігії (іслам та християнство). Визнання кастової системи було необхідним для того, щоб неіндуїстські релігійні общини могли влитися в індійське суспільство. Тому всередині кожної з релігій суспільство розподілялося на касти. Так, серед мусульман вищі касти були представлені сейїдами і моголами – відповідно нащадками перших мусульманських шейхів, які принесли в країну іслам, та великих феодалів, які заснували в Індії свою державу, а нижчі касти були утворені колишніми недоторканими, які перейшли в іслам з метою підвищення свого кастового рівня у мусульманській общині (шлях прозелітизму – перехід індусів у лоно іншої релігії). Представники вищих каст усіх релігій Індії завжди строго дотримувалися умов кастової чистоти, як у індуїстів: не вживали яловичини, не виконували нечистої роботи (асенізація, кремація, обробка шкіри, мисливство, рибальство, солеваріння тощо), уникали спілкування з представниками нижчих каст;



v завоювання Індії мусульманами та створення ісламської державності: 1) Делійський султанат (1206-1526 рр.); 2) Імперія Великих Моголів (1526-1858 рр.). Мусульмани принесли в Індію елемент державної стабільності, чому сприяла жорстка вертикаль владної структури ісламського типу. Водночас ця державність не була такою міцною, як там, де вона спиралася на більшість мусульманського населення (Близький Схід, Середня Азія). Відсутність такої бази давалася взнаки, оскільки в ідейно-інституціональному сенсі індо-мусульманські держави завжди являли собою поєднання двох соціально-культурних прошарків – індуїстського фундамента і мусульманської надбудови;

v панування «азійського способу виробництва», такої примітивної виробничої структури, яка здатна була відроджуватися, завдяки сприятливим багатим ресурсам Індії та сприятливим умовам для вилучення у виробника великої частки продукту, не виходячи за межі біологічного мінімуму. Велику роль відігравала така особливість індійського землеробства як багаторазова перевага продуктивності індійського землеробства (у перерахунку на одиницю площі), що було обумовлене не стільки сприятливими кліматичними умовами, скільки трандиційно високою агрокультурою, а також особливою інтенсивністю та безперервністю праці індійського селянина;

v крах пошуку плодотворного синтезу двох релігій (індуїзму та ісламу), невирішеність проблеми співіснування двох общин в одній державі. Несумісність цих соціально-культурних спільнот постійно впливала на ситуацію в Індії. Передусім, це проявлялося у такі критичні моменти, коли від держави з надзвичайною легкістю відпадали її частини, причому деякі з них, особливо на півдні, поверталися до звичних доісламських форм існування;

v міцність індійської общини, для якої характерною була спільна обробка та чергування полів; планомірний розподіл праці і продуктів праці; утримання за свій рахунок общинних старост, землемірів і т. д. З одного боку, для сільської общини Індії була притаманна господарська замкненість, оскільки в общині жили землероби та ремісники, і община не мала виходу на ринок. З іншого боку, сільська община була соціально роз'єднаною внаслідок кастової та майнової належності общинника.

У зв'язку із цим можна виокремити чотири категорії общинників:

o вищий прошарок – мірасдари (повноправні общинники, які мали спадкові права на певний наділ);

o другу групу складали паттідари (повноправні общинники, які мали спадкове право на частину (патті) наділу;

o третя група – прибулі орендарі та ремісники. Вони не мали власного наділу;

o четверта група – слуги і раби, часто вони належали до касти недоторканих.

Община базувалася на засадах системи джаджмані (прямого натурального обміну). Ремісники-ткачі не входили до цієї системи, їм ніколи не платили з долі врожаю;

v нестримна колоніальна експансія технологічно передових країн Заходу в Індію з початку ХVІ ст.

Зарубіжні та вітчизняні історики пов'язують занепад Імперії Великих Моголів із правлінням падишаха Аурангзеба (1658-1707 рр.). Після 1680 р. він проводив політику «кривавої підозріливості та релігійної нетерпимості». Намагаючись перетворити Індію, яку вважав країною війни (дар аль-харб), тобто країною невірних, на країну ісламу (дар аль-іслам), він, фанатичний сунніт, спирався на мусульманську знать і на ортодоксальне суннітське духовенство. Відповіддю на цей виклик правителя стала індуїстська реакція, яка виникла ще в єресі сикхів, у війнах маратхів і т. д. Країна, яка поєднувала дві релігії, дві цивілізації – мусульманську та індуїстську, розкололася навпіл. Саме цей розкол відкрив шлях для англійського завоювання. Початок процесу колонізації погіршив тогочасну ситуацію в Індії, оскільки погіршилося становище всіх верств індійського суспільства. Надмірне збільшення прямих і опосередкованих податків, посилення сваволі місцевих князів призвели до низки народних повстань. Ці рухи носили антимогольський характер і були важливим доказом ослаблення держави Великих Моголів.

Однак перші ознаки цивілізаційного розколу з'явилися ще у ХV ст., коли у північно-західній Індії, у Панджабі виникла індуська секта сикхів. Слово «сикх» означає «учень». Часто представники секти носили прізвище «сингх», що означало «лев». Засновник секти вчитель (гуру) Нанак (1469-1539) створив оригінальне вчення сикхізм, відмінне і від індуїзму, і від ісламу. Потрібно пам'ятати, що Панджаб знаходився на межі двох культурно-релігійних зон. Основні постулати сикхізма:положення про загальну рівність людей незалежно від їхньої віри і касти; орієнтація на земне життя та діяльність; твердження про те, що жінки не нижчі за чоловіків; заперечення полігамії; відмова від харчових табу; захоронення, а не кремація покійників; визнання єдності Бога; заперечення релігійних ритуалів. Гуру Нанак писав, що люди гідні кращої долі й повинні боротися за рай на землі. Оскільки Панджаб потерпав від набігів афганців та іранців, сикхи створили свою армію. Вона називалася хальси, тобто «армія чистих». Члени секти давали низку обітниць: істинний сикх не повинен стригти волосся, збривати вуса і бороду; завжди носити у волоссі особливий гребінець; на правій руці у сикха був ритуальний браслет; на поясі – кинджал; під тканиною на стегнах – короткі шкіряні штанці. Всі ці слова на мові сикхів панджабі розпочиналися з літери «К», звідки положення про те, що сикх повинен беззаперечно виконувати правила «5-ти Ка».

Релігійний вождь сикхів Говінд (1675-1708) заборонив сикхам палити, доторкатися до мусульманок. Саме він очолив найпотужніше повстання проти влади і вперше висунув гасло створення незалежної держави Халістан.

Наступним великим рухом стало повстання військово-землеробської касти джатів, що проживала на південь від Делі. У 60-х рр. ХVІІІ ст. джати пощирили свою владу на частину північної Індії.

Третім потужним рухом, який охопив центральні райони Індії, було повстання маратхів. У 1630-1680 рр. тут жив і воював «індійський Робін Гуд» Шиваджі. Соціальні гасла маратхів поєднувалися, як і у сикхів, з ідеєю створення незалежної від Делі індійської держави. Визвольна боротьба маратхів тривала від середини ХVІІ ст. до початку ХVІІІ ст. Маратхам удалося створити самостійну державу в центрі Індії у Махараштрі. У першій третині ХVІІІ ст. кордони їхньої держави простягалися від Бенгалії на сході до Гуджарата в центрі Індії.

Загалом у політичному сенсі ХVІІІ ст. було епохою відродження індуїстської державності, хоча маратхські нащадки Шиваджі так і не змогли створити велику та міцну імперію, їхня кіннота розгулювала по всій Індії, збираючи данину з місцевих правителів, як індуїстів, так і мусульман.

У Панджабі наприкінці ХVІІІ ст. сикхи створили сильну державу, але індуїзм так і не досяг справжнього відродження. Шиваджи, блискучий полководець, справедливий правитель і неперевершений державний діяч, дотримувався консервативних поглядів, і для своїх сучасників був, передусім, відновником старого, а не творцем нового. Він не був Акбаром, не обстоював ідею створення надрелігійної держави. Маратхи не підтримували необхідність реформування індуїстського суспільства. Тому Індія у ХVІІІ ст. була, мабуть, ще більш консервативною, ніж раніше.

На початку ХVІІІ ст. на території султанату Великих Моголів існувало декілька великих незалежних князівств: Панджаб, Маратхська держава, Бенгалія, Ауд, Хайдарабад. Крім них, було декілька десятків дрібних незалежних князівств. Володіння Моголів обмежувалися лише містом Делі та його округою. Слабкістю Індії скористалися афганці. Ахмед-шах Дуррані захопив північну частину Індії і підкорив Великих Моголів. До 1761 р. опір йому чинили тільки маратхи, а потім і вони зазнали поразки. Однак завоювати Індію виявилося значно легше, ніж зберегти завойовані землі. Ахмед-шах не зміг об'єднати країну і невдовзі був змушений повернутися до Афганістана. Не змогли об'єднати Індію і маратхи. Міжусобні війни ослабили молоду державу маратхів, спричинили її подальший крах.

Глибока економічна та політична криза, яка охопила Індію впродовж ХVІІІ ст., була наслідком і таких явищ, як:

· активізація наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. процесу політичної та етнічної консолідації;

· наростання феодального сепаратизму;

· формування британських і французьких анклавів на території Індії як альтернативи індійським патримоніям;

· реісламізація за наступників Акбара: скасування більшості його реформ; відмова від віротерпимості; поновлення мусульманських привілеїв та полігамії; відновлення джизії;

· різниця у рівні розвитку окремих регіонів Індії, недостатній рівень міжрегіональних економічних зв'язків;

· падіння життєвого рівня (навіть серед мусульман, за винятком верхівки): джагірдари не могли себе утримувати і почали жити за рахунок бандитизму;

· фінансові негаразди (казна порожня); влада збільшувала податки, але загальний господарський регрес перешкоджав збільшенню доходів держави;

· припинився розвиток науки, геніальні винаходи якої не знаходили практичного застосування;

· Індія вперше зіткнулася з господарською розрухою, голодом з мільйонами жертв (особливо постраждав Гуджарат, де від голодної смерті втрати населення склали 3 млн. осіб);

· поширення селянських бунтів;

· вторгнення іранського війська Надір-шаха;

· боротьба всередині могольської верхівки.

Як відомо, морський шлях в Індію відкрили португальці. 17 травня 1498 р. португальська ескадра на чолі з Васко да Гама з'явилася в порту м. Кожикоде (Калікут) на західному узбережжі Індії. Невдовзі португальці заснували декілька факторій на узбережжі, а в 1510 р. віце-король Аффонсу д'Альбукеркі захопив у Біджапура о-в Гоа, який став офіційним центром усіх португальських володінь на берегах Індійського і Тихого океанів. Крім Гоа, португальські факторії та поселення на території Індії виникли й існували у Кочині (1503-1663), Каннанурі (1503-1656), Куілоні (1503-1653), Калікуті (1510-1616), Чаулі (1522-1739), Кранганурі (1520-ті рр.-1662р.), Бассейні (1534-1739), Бомбеї (1534-1661), Діу (з 1534 р.), Хуглі (1537-1642), Негапатамі (1540-1660), Тутікоріні (1540-1658), Сан-Томе (1540-1660), Чіттагонгу (1540-1666), Дамані (з 1559 р.), Порто-Ново (з 1575), Камбеї (1583-1616).

Португальці вивозили в Європу прянощі, але основну частину прибутку отримували від монополії на торгівлю у межах вод, що омивали Африку та Азію. Монополію вони отримали почасти через те, що мали найшвидші й вантажопідйомні на той час кораблі (каравелли). Але крім того, вони утримували свою монополію також примусово, вони видаючи дозволи (ліцензії) на кожен рейс.

Унаслідок стимуляції товаризації землеробської продукції і розширення її виробництва португальська торгівля , поєднана з піратством, насиллям, здирництвом, обмеженням поля діяльності індійських торговців, привела до різкого скорочення доходів портових міст.

Гегемонію на світових торгових шляхах наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. захопили дві могутні морські держави – Голландія та Англія.

Створена у 1602 році Нідерландська (Голландська) Ост-Індська компанія заснувала велику кількість факторій для закупівлі місцевих, індійських товарів. Голландці скуповували й вивозили з Індії рис, тваринну та рослинну олію, селітру, віск, шовк-сирець, шовкові та бавовняно-паперові тканини, парусину, індиго. В Індію вони завозили з Японії та Південно-Східної Азії мідь, золото, олово, ртуть, слонову кістку, прянощі. Відібравши у португальців Молуккські острови і захопивши Малакку, голландці забезпечили собі гегемонію на Островах Прянощів. Поступово вони витіснили португальців також з Малабарського узбережжя Індії. Індійськими тканинами вони розраховувалися за перець та інші спеції Малайського архіпелага. Таким чином, голландці привласнили посередницькі функції у торгівлі Індії з іншими азійськими країнами.

Витіснені голландцями з Південно-Східної Азії, англійці сконцентрували свою діяльність на Індії.

Створена у 1600 р. англійська Ост-Індська компанія швидко зміцнювала свої позиції в Індії. Загалом ця компанія була однією із небагатьох організацій в історії, яка досить успішно поєднувала економічний та військово-політичний види діяльності. Впродовж ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. Компанія функціонувала переважно як комерційна корпорація. Але торгівлею її діяльність не обмежувалася. Вже з моменту інкорпорації в 1600 р. вона мала низку характеристик суверенної держави: корона делегувала Компанії законодавчу, виконавчу і судову владу над її службовцями, право набирати армію, будувати порти, проводити самостійну зовнішню політику. Причина цього полягала в тому, що за природою своєї діяльності Компанія як монопольна організація вела справи в іншій частині світу, де Англія як держава ще не була представлена.

Незважаючи на владний потенціал, до середини 1740-х рр. Компанії не вистачало ресурсів для його реалізації, а політії, з якими вона мала справи на Сході, ще були сильними (невдалі війни ОІК з Моголами наприкінці 1680-х рр.).

На середину ХVІІІ ст. європейська присутність в Індії ще являла собою, за вдалим висловом Ф. Броделя, «крапкову окупацію». Водночас, перетворившись на укріплені поселення, найбільші з європейських факторій перейшли (або фактично, або юридично) під владу європейців: Мадрас, Бомбей, Калькутта (англійців), Пондишері та Шандернагор (французів). Перші французькі купці з'явилися в Індії у 1664 р. (коли й була заснована французька Ост-Індська компанія).

Англійці вивозили з Індії бавовник-сирець, бавовняно-паперові тканини та пряжу, шовк-сирець, шовкові тканини, лак, селітру. Витрати на закупівлю цих товарів росли впродовж ХVІІ ст. і на 80-ті рр. досягли 230 тис. ф. ст. Предметами англійського ввозу в Індію були мідь, олово, ртуть, фарби, шерстяні тканини.

Діяльність Компанії заохочувалася англійською короною та урядом. Велику роль у зміцненні її позицій відіграли надані їй, згідно із низкою урядових хартій, права оголошувати війну та укладати мир (хартія Кромвеля 1657 р.), чеканити монету та утримувати власні армію і флот (хартія 1686 р.).

Англійці, голландці (головним чином) отримували свої прибутки не тільки від торгівлі, а й від фрахту вантажів, які належали індійським купцям та короні, що торгувала зазвичай через підставних осіб. Хоча до середини ХVІІІ ст. ні британці, ні французи не ставили перед собою в Індії політичних цілей, їхні анклави формувалися як альтернативні індійським патримоніям (патримонія – стадіально попереднє національній державі утворення, тобто докапіталістична форма владної організації) центри сили, які невпинно набирали комерційної, військової та демографічної ваги. Анклави зростали й за кількістю населення (що було зумовлене європейським попитом на місцеві тканини й захистом європейських гармат): населення Калькутти на 1735 р. досягло 100 тис. осіб.

Якісний стрибок у діяльності європейців відбувся у 1740-1750-х рр., коли для реалізації владних потенцій ОІК склалися сприятливі умови:

· вступив в останню стадію процес розпаду загальноіндійської Могольської держави, внаслідок чого утворилася низка регіональних патримоній із різним ступенем централізації влади, військової сили і розвитком економіки;

· на ситуацію в Індії почали впливати процеси всередині світової капіталістичної системи: вступ у вирішальну фазу боротьби Великої Британії та Франції за гегемонію у цій системі (війна за австрійську спадщину 1740-1748 рр.; перша в історії світова війна – Семирічна (1756-1763).

Суперництво між двома державами перемістилося в Індію. Перший етап їхньої боротьби за Індію – 1740-1763 рр. Важливим було те, що тоді Англія надала своїй ОІК права суверенної держави – права на створення великої сухопутної армії, унаслідок чого англо-французький військовий конфлікт пермістився з моря на сушу. Початком перелому у цій боротьбі став 1746 р., коли в Індії були створені великі збройні сили з наступальними функціями (до того збройні загони тільки захищали форти та факторії). Більшу частину армій складали індійці-сипаї. Велике значення мало застосування європейської польової артилерії, яка вирізнялася особливою швидкострільністю: 15 пострілів на 1 хвилину, а в індійській армії – 1 постріл на 15 хвилин. Завдяки цій новації французам вдалося захопити Мадрас. Під ударами всього двох французьких гармат розбіглася армія місцевого наваба (намісника). Ця перемога вперше продемонструвала і індійцям, і самим європейцям велику перевагу європейської військової дисципліни та озброєння. Саме від цієї перемоги розпочалися кардинальні зміни у характері відносин європейських компаній з індійськими політіями: перші відчули силу, другі – слабкість.

Незважаючи на французьке завоювання Мадраса, перша англо-французька війна в Карнатику (1746-1748 рр.) закінчилася внічию. Наступна війна (1749—1754 рр.) була пов'язана із втручанням компаній у боротьбу за владу в князівствах Карнатік і Хайдарабад. Із правителями цих князівств ОІК вступили в абсолютно нові відносини – субсидіарні, зміст яких полягав у наданні Компаніями воєнного загону правителеві, який оплачував їхні послуги грошима, але частіше виділяв на його утримання певну територію. На період англо-французьких війн в Індії вже існував ринок субсидіарних загонів. Європейці мали великий попит на військові послуги в індійських князів. Правда, при субсидіарній практиці існував ризик встановлення «працівником» військового контролю над «роботодавцем». У випадку з європейцями так і сталося. Компанії розпочали «саджати» на престол князів-маріонеток. Так, французи звели на трон (маснад) своїх ставлеників у князівствах Карнатик і Хайдарабад. У результаті вперше в Індії європейська торгова корпорація встановила військовий контроль над цілою політією: у ключових фортецях двох князівств розмістилися її гарнізони. За рахунок цих князівств фінансувалися війни з британцями. Наприкінці другої англо-французької війни у Карнатику перемогли британці і навабом був визнаний їхній ставленик Мухаммад Алі (1754-1799).

Таким чином, всього за 5 років характер відносин європейських компаній з індійськими правителями змінився кардинально. Відчувши колосальну перевагу у військовій сфері, європейці із прохачів торгових пільг перетворилися на king-makers. Результат третьої карнатикської війни (1758-1761) був відомий ще до її початку. Передишка на півдні дозволила британцям приділити увагу найбагатшій країні Індії – Бенгалії, де у 1757 р. ОІК також вступила у сферу владних повноважень. Поразка бенгальської армії у битві при Плессі (23 червня 1757 р.) створила основу британського панування в Індії. Скориставшись бенгальськими ресурсами, британці назавжди ліквідували французьку загрозу своїм позиціям в Індії. Невдовзі Франція зазнала повної поразки у Семирічній війні. Згідно із Паризьким мирним договором 1763 р. Франція могла мати тільки 5 опорних пунктів на території Індостана. Вона відмовилася від Бенгалії і втратила значні території на півдні Індії. «Події Семирічної війни, - писав Маркс, перетворили Ост-Індську компанію із торгової держави на територіальну. Саме тоді була закладена основа сучасної Британської імперії на Сході».

Серія карнатикських війн безповоротно змінила ОІК, яка зайняла місце своєї французької суперниці як реальна військова сила в країні: наваб (Мухаммад Алі) був цілковито зобов'язаний британцям своїм мансадом, і в країні розмістилися їхні війська, які за воєнні роки зросли до кількох тисяч солдат. Завдяки цьому ОІК дозволяла собі висувати навабові різні вимоги не тільки комерційного характеру та домагатися їхнього задоволення, причому могла погрожувати як використанням військової сили, так і припиненням підтримки, основою якої була та ж військова сила.

Вступивши у субсидіарні відносини з навабом заради отримання коштів на війну з європейським суперником, після перемоги над ним ОІК не збиралася відмовлятися від нового, позакомерційного джерела доходів. Вже після війни, у 1763 р., вона змусила Мухаммада Алі пожалувати їй у джагір прилеглу до Мадраса область Ченгалапатту, а відтак, ОІК набула функцій могольського джагірдара. Щоправда, від класичного джагірдара вона відрізнялася тим, що, з огляду на безумовність пожалування, не була зобов'язана утримувати для шаха (номінального повелителя наваба) військовий загін, а привласнювала податки без залишку. Варто зауважити, що ОІК стала (формально) саме чиновником могольського шаха, а не його феодальним васалом, як часто називають джагірдарів індологи (хоча фактично це були (як у Київській Русі) годування. Прибуток британського джагіра склав 160 тис. ф. ст. Так у ОІК офіційно з'явилося велике позаекономічне джерело прибутків, з якого вона могла використовувати кошти на будь-які потреби – як торгові, так і військово-адміністративні. При цьому джагір Компанії (як і всі наступні набуті нею території) по суті випав із навабства, був для нього безповоротно втрачений. Нижче рівня наваба існувало немало різних володарів, які інколи мали значну автономію від нього. Однак їхні території залишалися у постмогольському владному просторі і переходили із рук у руки до найсильніших на певний момент представників знаті. ОІК натомість була принципово іншою, ніж вони, силою – і кількісно (маючи величезну військову перевагу над рештою центрів сили, включаючи наваба) і якісно (будучи капіталістичною корпорацією, належною до європейської нації, забезпеченою іноземною лояльністю). Це визначило її залізну «хватку» на територіях, які їй удавалося поставити під контроль. Англійська ОІК мала низку переваг над французькою: англійська економіка розвивалася швидше; для англійської держави боротьба за заморські володіння відігравала більшу роль, ніж для французів (для них важливішими були Ельзас і Лотарингія); англійці мали найпотужніший торговий флот у Європі; Англія мала більше опорних пунктів в Індії; на відміну від приватної англійської ОІК французька була напівдержавним підприємством, її справи велися хаотично, і вона постійно потребувала коштів.

Події 1763 р. стали початком трансформації ОІК із купця на державу-купця. Цей процес не випадково розпочався у Карнатику, а не в Бенгалії – найбільш економічно цінні для британців області Азії. Для цього були владна та економічна причини: владна – полягала у слабкості навабського режиму Карнатика порівняно із режимом у Бенгалії, де ще в 1749 р. навабові стало сил (шляхом блокади факторій) змусити британців повернути французам захоплений у них корабель; економічна – полягала в тому, що у Карнатику не було аналогічного із бенгальськими банкірами Джагат Сетхами торгового будинку, здатного протидіяти британському економічному проникненню шляхом використання як власного, так і адміністративного ресурсу (свідченням цього є існування у Мадрасі, на відміну від Калькутти, монетного двору ОІК). Все ж, щоб запустити процес трансформації в політію самої ОІК, британцям було достатньо встановити контроль над будь-якою однією місцевою політією – головне, розпочати.

У Карнатику до початку ХІХ ст. «державність» ОІК виражалася тільки в утриманні великої сухопутної армії та опосередкованому зборі податків (у формі отримуваної від наваба субсидії). Повноцінний прорив британців у владу відбувся саме у Бенгалії, яка входила до другого президентства ОІК, і пов'язано це було із місцевою ситуацією, а не з англо-французькою боротьбою.

Причини британських успіхів у Бенгалії:

Ø ослаблення влади бенгальського наваба у першій половині 1750-х рр. (набіги маратхів змусили наваба вдатися до «фіскального тероризму» щодо заміндарів і купців, включаючи європейців;

Ø провокативна політика наваба щодо ОІК (наваб Сирадж (1756-1757) намагався обмежити вплив британців, поставити їх на місце як простих купців, тобто повернути їх «на початок гри», на старт, цим стартом і обмеживши. Взявши Калькутту, Сирадж був упевнений, що дав британцям урок , попередив їх від можливих задумів захоплення влади в Бенгалії. Насправді наваб спровокував британців на таке загарбання);

Ø відмова британців пристати на умови наваба (адже у цей час вони мали військову силу);

Ø наявність союзників ОІК у Бенгалії. Всього за півроку Сирадж умудрився налаштувати проти себе багатьох своїх підданих, замінив чиновників і воєначальників Аліварді (попередній наваб (1740-1756) своїми ставлениками, посварився з деякими могутніми заміндарами (які фактично правили частинами країни як напівавтономні володарі), відштовхнув від себе Джагат Сетха хамською поведінкою та вимогами грошей на війну зі своїм двоюрідним братом. Загалом збройний конфлікт ОІК із Сираджем зачепив значну частину бенгальського купецтва, адже місцеві купці тісно співробітничали з європейцями, виступаючи їхніми кредиторами і торговими партнерами, користуючись (нелегально) їхнім дастаком (документ, що звільняв товари від мита), використовуючи їхні судна. Сам Джагат Сетх, хоча й займав «командні висоти» у фінансовому житті країни, залежав від імпорту британського срібла: у першій половині 1750-х рр. англійська ОІК щорічно завозила у Бенгалію срібла на 200 тис. ф. ст. Багато купців просто бажали жити у Калькутті: екстериторіальний анклав приваблював їх абсолютно іншим ставленням його господарів до власності – розумінням її як приватної, захищеної від зазіхань влади. Тому, коли наваб пограбував Калькутту, тим, хто радів з їхнього покарання, протистояли ті, хто побачив у цьому загрозу динамічному сектору економіки країни;

Ø загроза вторгнення у Бенгалію із заходу: у 1756 р. в Індію вчетверте здійснив похід афганський шах Абдалі. Так Сирадж опинився поміж трьох вогнів: двох явних (британці і афганці) і одного таємного (змовники), не рахуючи потенційної загрози з боку французів: адже їхні цілі щодо Бенгалії загалом співпадали з британськими – вистачило б сили. Ще в 1751 р. Дюплекс (французький губернатор Пондішері) планував за рахунок військ, дислокованих у Центральній Індії, поставити під контроль Бенгалію.

У результаті Сирадж переоцінив традиційну загрозу – вторгнення з

Афганістана і недооцінив нетрадиційну – можливість європейської купецької корпорації відібрати у нього владу;

Ø двірцевий переворот квітня 1757 р. у Калькутті, внаслідок якого претендентом на престол наваба Бенгалії став воєначальник Мір Джафар (ставленик ОІК та Джагат Сетха). Із новим навабом британці уклали таємний договір, зміст якого свідчив про те, що ОІК перестала бути переважно торговою корпорацією. Це був договір швидше між двома політіями, ніж між політією та об'єднанням купців. Мір Джафар зобов'язався вступити з ОІК у військовий союз (видав усіх французів і заборонив їм поселятися у Бенгалії), сплатити їй 100 лакхів (лакх – 100 тис. в індійській математичній системі) рупій на відшкодування збитків, дарувати їй на правах заміндарі область на південь від Калькутти і не зводити укріплень нижче м. Хуглі.

23 червня 1757 р. у битві при Плессі (Палаші) Сирадж був повністю розбитий Клайвом при бездіяльності ¾ свого війська (яким командували Мір Джафар та інші змовники). Пророцькими виявилися слова його двоюрідного діда і попередника Аліварді: європейці подібні до бджіл, «від меду яких ти можеш отримати користь, але якщо стривожиш їхній рій, вони зажалять тебе до смерті». Важливу роль у перемозі британців, безумовно, відіграла військова перевага ОІК, але, як підкреслюють усі дослідники, визначили її гроші, причому індійські. Напередодні Палаші практично весь двір наваба був підкуплений бенгальськими купцями. Але ударною силою перевороту була ОІК, яка здобула можливість швидкого перетворення на суверена Бенгалії.

Таким чином, переворот Палаші насправді виявився революцією, британці створили умови для поступового підпорядкування наваба. Під приводом захисту навабства від можливого вторгнення сусіднього Авадха Роберт Клайв (військовокомандувавч ОІК) розташував свою армію табором під Муршидабадом, причому утримував її уряд країни. Так Клайв не дав Мір Джафару зміцнити свою навабську владу і взагалі відсунув його на другий план. Для земельної знаті та воєначальників справжнім навабом став Клайв. Отже, влада наваба почала плавно переходити до рук європейської торгової корпорації. До 1757 р. ОІК не вистачало в Бенгалії тільки реальної влади, адекватної її економічному впливові та військовій могутності. Тому, коли змовники при дворі вирішили використати Компанію у своїх інтересах, вона взяла в руки набагато більше влади, ніж вони розраховували. Виявилося, що збереження влади наваба, яке ще при Палаші було метою британців, заважає їм скористатися масою можливостей, які відтепер вони чітко побачили.

Способи збагачення ОІК:

v доступ до казни Бенгалії дозволив ОІК отримати таке джерело прибутків, яке якісно та кількісно різко відрізнялося від усіх попередніх. По-перше, Компанія стала отримувати кошти безпосередньо із податкових надходжень країни, причому не тільки у вигляді одноразових, а й у вигляді регулярних виплат. Великі суми отримувала не тільки ОІК, а також її службовці як приватні особи – у вигляді подарунків від наваба і знаті. За 1757-1772 рр. загальна вартість цих подарунків склала біля 2,5 млн. ф. ст.

Вже з 1758 р. британці зобов'язали Мір Джафара за надання йому військової підтримки сплачувати їм 1,1 лакха рупій на місяць, тобто по суті вступили з ним у субсидіарні відносини. Якщо раніше ОІК доводилося оплачувати свої воєнні витрати із торгових прибутків, то зараз це робили за неї індійські платники податків. За оцінкою Клайва (хоча й завищеною), загальний доход Бенгалії складав 4 млн. ф. ст., тобто майже дорівнював капіталу ОІК. Не дивно, що британці не збиралися втрачати завойованих позицій. Викачувані з Бенгалії ресурси ОІК направляла на різні цілі: на оплату зростаючої армії, укріплення Калькутти, фінансування військових дій проти французів на півдні і, звичайно, максимізацію торгового прибутку. Здобуття позакомерційного джерела прибутків дозволило британцям різко скоротити після 1757 р. імпорт дорогоцінних металів у Бенгалію: на закупівлю товарів країни Компанія почала витрачати її ж гроші;

v другим (напівкомерційним) способом збагачення британців за рахунок казни стало широке зловживання компанії та її службовців дастаком і неприкритий примус ними багатьох купців і товаровиробників: їх змушували продавати товари за ціною нижчою за ринкову. Тих бенгальських чиновників, які сумнівалися у законності дастака, хапали сипаї і відправляли до в'язниці. На початок 1760-х рр. ОІК відкрила по всій країні 400-500 факторій, наносячи казні щорічний збиток у 25 лакхів рупій;

v передача на відкуп ОІК територій. Спираючись на військову перевагу, ОІК накладала на наваба все нові й нові фінансові зобов'язання (порушення договору), і його борг постійно збільшувався. Коли Мір Джафар відмовився від подальших поступок, британці здійснили новий переворот – тепер вже самостійно: Компанія посадила на маснад – Компанія зігнала з нього. Новий наваб Мір Касим (1760-1764) передав їй на відкуп три найприбутковіших округи і погасив увесь борг перед нею.

Однак повновладним господарем Бенгалії ОІК відразу після Палаші не стала. Період переходу від навабської Бенгалії до британської зайняв 15 років, і його можна розподілити на два відрізка. До 1765 р. Компанія стверджувала свою політичну владу в країні і лише на другому відрізку (1765-1772) – чисто адміністративну. По-перше, до 1765 р. у Бенгалії паралельно з Компанією існував другий центр сили – Джагат Сетх, рівний їй партнер по договору проти Сираджа. Про ступінь його могутності (і обмеженість можливостей Компанії) можна судити хоча би по тому, що навіть, після Палаші британцям не вдалося домогтися права на прийомку їхнього срібла монетними дворами наваба для чеканки рупій; по-друге, волі ОІК не був повністю підпорядкований і сам наваб. Звичайно, британці створили низку важелів впливу на нього – військову присутність, власну клієнтуру в його апараті (підтримка на противагу навабові низки неугодних йому високопоставлених чиновників). Однак британською маріонеткою ані Мір Джафара до 1760 р., ані Мір Касима назвати все ж не можна. Останній взагалі спробував повернути назад процес втрати навабом влади на користь Компанії. Для цього Мір Касим пожертвував частиною країни: по суті віддав британцям нижню Бенгалію, у верхній Бенгалії та Біхарі він постарався звести їхній вплив до нуля шляхом створення високоцентралізованого князівства (із центром у Монгхірі). Поступово навабові вдалося усунути тут пробританських чиновників, реорганізувати армію за європейським зразком, підкорити великих заміндарів і навіть заарештувати Джагат Сетха. Оскільки ОІК продовжувала претендувати на ресурси всього князівства (причому її претензії весь час збільшувалися), навабська «політика самопідсилення» призвела до вирішального зіткнення з ОІК. Спочатку Мір Касим протестував проти вимог Компанії, потім почав юродствувати (наваб писав у Калькутту з приводу мит: «Ви... збираєтеся давати мені щось за тютюн... і дозволити мені збирати 2,5% за сіль. Чому ви покладаєте на себе такі турботи?» Оскільки британці постійно скаржилися на його намісника у Дхаку, Мір Касим повідомляв: «Я усунув його, щоб він взяв на себе управління Дхакою». У 1763 р. наваб писав: «Я вирішив поступитися вам по всіх цих пунктах. Тепер я очікую на вашу відповідь на питання: чи у безпеці моє життя? Чи варто зробити ще щось?») і, нарешті, терпець його урвався. Зіткнення відбулося у 1763 р., коли Мір Касим скасував усі внутрішні мита, позбавивши сенсу британський дастак. У калькуттській раді перемогла жорстка лінія, і розпочалася війна, в ході якої британці розгромили Мір Касима та витіснили його в Авадх, повернувши на маснад Мір Джафара.

Якщо перемога при Палаші тільки дозволила ОІК увійти у владу в Бенгалії, то кампанія 1763-1764 рр. принесла їй вже незаперечне панування. Невдоволені британськм пануванням сили було усунено, і наваб потрапив під абсолютний контроль ОІК. Одночасно був ослаблений другий її конкурент у боротьбі за владу: після поразки Мір Касим (на відміну від Сираджа) не зупинився перед фізичним усуненням Джагат Сетха – свого фактичного полоненого. У ситуації відкритого збройного конфлікту банкір знову зробив ставку на ОІК, але цього разу програв, причому його вбивство об'єктивно було вигідним Компанії.

Незабаром ОІК юридично закріпила перетворення наваба на свою маріонетку. За договором із Мір Джафаром вона обмежила розмір його армії 12 тис. вершників і такою ж кількістю піхоти, а його видатки на утримання власної армії збільшила до 5 лакхів на місяць. У лютому 1765 р. британці уклали договір з наступником Мір Джафара – його сином Наджмом-уд-даула.

За договором ОІК, по-перше, по суті відправила наваба на пенсію: Наджм погодився передати всі справи Мухаммаду Реза-хану, якого Калькутта «рекомендувала» на посаду наіб-назима (заступника наваба). При цьому Реза-хан відразу потрапив під жорсткий британський контроль: для нагляду за його діяльністю у Муршидабаді була створена перша в Індії посада резидента – посланника-представника ОІК при дворі індійського князя. Пізніше ОІК створить цілу систему резидентств, яка слугуватиме їй у якості інструмента опосередкованого управління індійськими політіями. По-друге, ОІК встановила повний контроль над зовнішньою обороною Бенгалії, а по-третє, - над її податками: призначення та зміщення окружних мутасадді (податкових чиновників) стало залежати від узгодження із губернатором та радою Калькутти. Крім того, рупії калькуттської чеканки отримали право вільно ходити по країні нарівні із муртидабадськими (удар по Джагат Сетхах).

Так британська комерційна корпорація почала перетворюватися на індійську територіальну державу (існує точка зору, відповідно до якої з цього ж часу (із 1750-х рр.) під впливом успішних війн із Францією аналогічним чином почав змінюватися характер Британської імперії в цілому (йдеться про американські колонії Великої Британії) – її комерційний характер став поступатися місцем політичному. Правда, прибічники цієї точки зору (П. Г. Джипсон, Ч. М. Ендрюз) залишаються у меншості, більшість дослідників наполягають на спадковості розвитку імперії до і після Семирічної війни. Все ж на увагу заслуговує такий епізод, наведений німецьким істориком Л. Дехійо. У 1762 р. при обговоренні умов мирного договору у Великій Британії висловлювалися думки, що краще відібрати у французів не Канаду, а їхні цінні у комерційному сенсі вест-індські колонії. Однак перемогла точка зору військового міністра У. Пітта-старшого, який виступав за експансію у Північній Америці. Висновок Л. Дехійо звучить досить переконливо: «Ця короткозора ощадливість зазнала поразки від могутньої нової імперіалістичної тенденції, що отримала переконливу перемогу над ідеєю простої торгової та податкової експлуатації колоній. Виникло поняття світової морської імперії».

Перетворенню ОІК на територіальну державу сприяло поєднання двох логік: логіки розвитку самої ОІК, готової використовувати будь-які джерела доходу заради збільшення прибутку, і логіки внутрішньоіндійського перебігу подій. Йдеться про посилення з кінця ХVІІ ст. процесу «комерціалізації влади», при якому предметом купівлі-продажу стали не тільки торгові монополії, а й збір податків (відкупу) та інші адміністративні функції. Торгівля, влада і податки виявилися тісно пов'язаними, тому будь-якому підприємцю, щоб досягти успіху, необхідно було діяти в усіх цих сферах. ОІК дуже добре вписалася у цей процес завдяки своїй гібридній владно-торговій сутності, виявившись краще пристосованою до ситуації, ніж індійські учасники подій. У військово-організаційній сфері вона поки що мала безперечну перевагу (лише наприкінці 1760-х рр. в Індії з'явиться перший гідний противник британців – Майсур). У комерційній сфері Компанія була єдиним політичним фактором в Індії, який мав джерела доходу поза субконтинентом (бо була торговою корпорацією світового масштабу).

Перемога ОІК над навабом Авадха завершилася підписанням військового союзу з ним, тобто Компанія вступила у відносини із сусідньою політією як політія (хоча й прикривалася ще іменем бенгальського наваба). Крім того, ОІК відібрала у Шуджі (наваба Авадха) фізичний контроль над Великим Моголом – Шахом Аламом ІІ (1759-1806), який, ще будучи спадковим принцом, втік із Делі через вороже оточення. Оскільки могольський шах юридично залишався володарем Індії і його номінальну владу все ще визнавали всі князі (які формально залишалися його намісниками), кардинальна зміна англо-могольських відносин стала важливим етапом у процесі становлення Компанії як політії.

Перетворення ОІК на державу було прямим наслідком загибелі держави Моголів: якість державності «перетікала» від Моголів до британців, ніби за законом сполучених посудин. ОІК стала у Бенгалії повним господарем. Тому виникло питання про набуття нею самою якоїсь посади у могольській ієрархії. Головним пожалуванням Могола стало призначення її бенгальським діваном. Право дівані передбачало збір податків та здійснення цивільного правосуддя, а навабу (назиму) залишався нізамат – військова влада (давно формальність) і здійснення карного правосуддя. Отже, Компанія як діван на законних підставах почала отримувати від кожної 1 рупії надходжень до казни 10 ана (1/16 частина рупії), а наваб – решту 6. Завдяки дівані ОІК офіційно зайняла значне місце у формально все ще існуючій імперській системі, що за нових умов було рівноцінно отриманню статуса однієї із держав Індії. Водночас британці ввели систему «подвійного управління»: користуючись старим податковим апаратом, вони 7 років вдовольнялися кінцевим результатом зібраного. Така ситуація була яскравим прикладом societas leonina (від лат. левове співтовариство) – союз, від якого одна сторона отримує всі вигоди, а інша – всі труднощі. До речі, на гербі ОІК були зображені три лева. Діван не виконував своїх функцій (натомість користувався всіма перевагами свого формального статуса), наваб сидів на пенсії, а Реза-хан працював за обох.

Всю відповідальність ОІК відразу на себе не взяла, оскільки по-перше, боялася міжнародного (європейського) конфлікту; по-друге, 1765-1772 рр. стали необхідним для британців перехідним періодом – від Компанії-купця до Компанії-правителя. У 1760-х рр. в ОІК ще не було в Бенгалії достатньої кількості службовців, щоб заповнити адміністративний апарат політії, а у цих службовців – управлінської кваліфікації та знання населення.

Основні заходи ОІК щодо скасування навабської влади:

· призначення у 1769 р. губернатором Калькутти Г. Верелстом окружних спостерігачів (із числа службовців ОІК) для нагляду за виконанням функцій дівані, які здійснювали для Компанії чиновники Реза-хана;

· ліквідація у 1772 р. радою директорів системи «подвійного управління». З цього часу збором податків та здійсненням цивільного правосуддя зайнялися чиновники-британці;

· скасування дастака у 1772 р. за наказом губернатора У. Хайстингса (1772-1774);

· перебрання Компанією на себе всіх адміністративних функцій, тобто усунення від влади наваба. Нізамат ОІК просто привласнила. Вищою судовою інстанцією і для цивільних, і для карних судів Бенгалії стали губернатор Калькутти і його рада; це й стало завершенням становлення ОІК як індійської держави (у подальшому Компанія тільки реформувала систему. На 1772 р. Компанія набрала необхідну для цього кількість службовців, а вони набули управлінської компетенції.

Основна причина перетворення ОІК на індійську державу – Компанія використала шанс поширити вже належну їй владу над власними службовцями на цілий азійський регіон, самостійно трансформувати дароване їй англійською короною і парламентом самоуправління, на політичну владу над населенням цілої азійської країни. Цим шансом була війна з французами, які дійсно проявили імперську ініціативу в Південній Індії, і необхідність захистити свої ділові інтереси від бенгальського наваба. Компанії, яка вже мала характеристики суверена, залишалося отримати поштовх для перетворення на справжню державу.

Старт процесу трансформації ОІК на державу відбувся у Карнатику, а поглиблення цього процесу – у Бенгалії, де й з'явилося перше британське володіння в Індії. Причина: різний ступінь централізації влади в двох князівствах (у Карнатику навабський режим був слабким і намагався не зачіпати європейців, а в Бенгалії він був значно сильнішим і претендував на владну монополію. Тому тут відбулося зіткнення британців із Сираджем, що й стало додатковим імпульсом вже започаткованого у Карнатику процесу трансформації ОІК. Трансформація ОІК відбулася внаслідок поєднання зовнішнього (могутня сухопутна армія ОІК) та внутрішнього (слабкість позицій наваба через специфіку його відносин із земельною знаттю та орієнтацією на британців значної частини купецтва) чинників.

Переворот 1757 р. був здійснений перш за все за індійські гроші, але його удароню силою була британська зброя. Перемога ОІК у Бенгалії була обумовлена гібридною сутністю Компанії: вона мала не тільки потужну військову машину, а й серйозну фінансово-економічну вагу в країні. Пожалуванням дівані завершився період встановлення Компанією своєї політичної влади у Бенгалії (1757-1765) і розпочався період встановлення нею адміністративної влади (1765-1772).

На 1772 р. ОІК перетворилася в Індії на сухопутну державу (при цьому не втрачаючи купецької сутності). Карнатик знаходився під її повним військовим контролем, а в Бенгалії вона стала власне політією з усіма відповідними атрибутами: армією, збором податків, здійсненням правосуддя та самостійним зовнішнім курсом. Прецедент перетворення європейської торгової компанії на східну політію на цей час вже мав місце – голландська ОІК, що розпочала розбудову своєї імперії на Яві ще 1619 р. в період гегемонії Нідерландів у світовій капіталістичній системі. Ставши на той самий шлях через півтора століття, у період, коли у гострій англо-французькій боротьбі вирішувалася кандидатура наступного гегемона, англійська ОІК не лише вивела із гри свого французького «колегу», а й за короткий термін обігнала голландського. Однак на середину ХVІІІ ст. ОІК перебувала тільки на початку свого імперського шляху: Бенгалія стала лише ядром, з якого на середину наступного століття виросла Британська імперія в Індії – ядро Британської світової імперії.

Другий (і останній) етап англо-французької боротьби в Індії був пов'язаний із війною між двома державами 1777-1783 рр. Вона проходила у Європі та північноамериканських колоніях.

Після загарбання Бенгалії головними суперниками англійців були Маратхська держава і князівство Майсур. Ост-Індська компанія зіштовхувала між собою ці князівства і в результаті домоглася перемоги над ними. Проти Майсура ОІК вела чотири війни: перша війна (1767-1769 рр.) закінчилася перемогою Майсура; друга вйна (1780-1784) так само завершилася тим, що Майсур зміг захистити свою незалежність; третя війна (1790-1792) закінчилася мирним договором, за яким князь Майсура Тіпу Султан поступився англійцям половиною своєї території та зобов'язався сплатити контрибуцію у розмірі 33 млн. рупій; четверта війна (1798-1799) закінчилася повною перемогою англійців. Майсур до своєї поразки у 1799 р. був центром антиколоніального руху. Після його падіння опір індійців майже припинився. У 1805 р. колишній правитель Делі став пенсіонером Компанії. Завершився перший етап завоювання Індії.

На другому етапі, на 1818 р. були завойовані маратхи. Залишався тільки Панджаб, але його підкорення було відтерміноваане на 30 років. На 1849 р. завершилися англо-сикхські війни, відбулася анексія Панджаба. Завоювання Індії було завершене.


4219097921370306.html
4219158830119452.html
    PR.RU™